З недільним днем!

Святе Євангеліє
Від Луки 18:10-14
«Двоє чоловіків прийшли до храму помолитися. Один був фарисеєм, другий — збирачем податків. Фарисей стояв один і так молився: „О Боже, дякую Тобі за те, що я не такий, як інші — розбійники, шахраї та розпусники або навіть, як отой збирач податків. Я пощуся двічі на тиждень, сплачую десятину з усіх своїх прибутків”. А збирач податків стояв віддалік і, навіть не підводячи очей до неба, він покірливо промовляв: „О Боже, змилуйся наді мною, грішником!” Повірте, цей чоловік, а не той перший, пішов додому з прощеними гріхами. Бо кожен, хто намагається піднестися, буде принижений, а кожен принижений буде піднесений».
Слово в неділю про митаря і фарисея, сказане в Предтеченській церкві архієрейського будинку 12 січня 1858 року.
«Покаяння відчини мені двері, Жизнодавче!»
З цього дня св. Церква починає готувати нас до подвигу посту і покаяння. І оскільки ми, немічні, не в змозі навіть покаятися в гріхах самі собою, без сприяння Божого, то перш за все вона вкладає у вуста кожного з нас зворушливу пісню: «Покаяння відчини мені двері, Життєдавице», — пісню, яка, огласивши склепіння храмів нині, повторюватиметься і в усі наступні недільні дні до посту і під час посту.
А тим часом у кожний із недільних днів, що передують св. Чотиридесятниці, св. Церква ще викладає нам особливі уроки, що направляють нас до покаяння. Нині такий урок вона дала нам євангельською притчею про митаря і фарисея. В особі фарисея вона вказує нам на гордість, яка є першою перешкодою до істинного покаяння; в особі митаря — на смиренність, яка є першою умовою до істинного покаяння.
Справді, що потрібно від нас, коли ми приступаємо до таїнства покаяння? Насамперед, щоб ми усвідомили свої гріхи, згадали їх у всіх подробицях, зважили їхнє значення, силу, винність, і слідом за тим показали щирий жаль за ними, тобто жаль за тим, як глибоко ми образили своїми гріхами Бога, нашого Батька і благодійника, порушуючи Його святу волю, образили самих себе, принижуючи гріхами свою богоподібну природу і піддаючи себе їхнім згубним наслідкам, образили ближніх своїми незліченними несправедливими вчинками. «Зверніться до Мене», — заповідає Господь, — «усім серцем, у пості, і в плачі, і в плачі, і в риданні, і розірвіть серця ваші» (Іоіл. 2, 12-13).
Скажіть-но, чи здатна до всього цього людина горда? Чи здатна вона поглянути на себе в цьому своєму моральному неподобстві, відчути свою провину перед Богом і нікчемність, і засмутитися серцем про свої негідні справи? Навпаки, він здатний тільки тішитися своїми достоїнствами, справжніми чи уявними, і завжди готовий величатися ними не тільки перед людьми, але навіть перед Богом, як і вчинив фарисей. Увійшов він у храм помолитися: як же він молиться? «Боже, хвалу Тобі віддаю, яко несмь, якоже інші люди, хижаки, неправдниці, перелюбник, або якоже цей митар. Пощуся двічі в суботу, десятину даю всього, скільки притягну» (Лк. 18, 11-12).
Очевидно, що ця людина, замість Бога, вихваляє власне саму себе і замість того, щоб просити Божої милості й допомоги, ніби висловлює, що вони їй не потрібні: так вона досконала! Гордість засліплює людину і не дає їй бачити себе в теперішньому світлі: достоїнства її вкрай збільшує, недоліки применшує або зовсім приховує… І якби нещасний захотів, у хвилини духовного просвітлення, розглянути свої гріхи, вона знайде тисячі приводів, щоб вибачити їх, зменшити їхню важливість і навіть представити їх як чесноти. Зовсім не такими є люди смиренні. І дотримуючись закону Божого, вони зазвичай кажуть: «Раби неключіми єсми, як і що повинні були зробити, то зробили» (Лк. 17, 10).
І стоячи на висоті чеснот, люблять пам’ятати свої слабкості й недоліки та споглядати глибину людського падіння. А коли справді згрішають: то не тільки не стануть виправдовувати себе або зменшувати свою провину перед Богом, а навпаки, готові перебільшувати її і визнати себе першими грішниками у світі. Це природно пробуджує в них найглибше розбиття про гріхи свої і найживіше каяття. І істинно-смиренний іноді до того вважає себе негідним перед Богом, що, подібно до митаря, не наважується навіть очей піднести на небо, а тільки, б’ючи в перси свої, волає: «Боже, милостивий буди мені грішнику» (Лук. 18, 13).
Усвідомивши свої гріхи і щиро журячись про них, християнин, який кається, зобов’язаний ще сповідувати ці гріхи перед своїм отцем духовним. У тому немає сумніву, що Господь Бог знає всі наші справи без усякої нашої сповіді. Але оскільки Він благоволив надати в Церкві своїй на землі владу «в’язати» і «вирішити», відпускати або не відпускати гріхи, пастирям (Ів. 20, 22-23); а пастирі, як люди, несвідомі, і повинні наперед дізнатися, що дозволити або не дозволити, — то усна і найдокладніша сповідь перед ними необхідна. Чи погодиться людина горда на таку сповідь? Чи погодиться вона в приниженому вигляді постати перед обличчям скромного служителя Церкви і відкрити йому свою темну душу і недостойні справи?
О, скоріше він зовсім не піде до духівника, заспокоюючи себе думкою, що досить покаятися перед Богом; або якщо і піде, то обмежиться сповіданням одних загальних і звичайнісіньких гріхів, не виявляючи своїх потаємних і принизливих злодіянь; а якщо й виявить, то постарається якось вибачити їх і представити в кращому вигляді. Ні, щоб принести повне і щиросердне сповідання в гріхах, необхідно гордієві спочатку змиритися: без смирення сповідь неможлива.
А смиренні й істинно-розкаяні не тільки не соромляться оголити свої гріховні виразки перед лікарями духовними, але не відмовилися б викрити себе перед цілим світом, як і траплялося в першій Церкві. Тоді грішники приносили покаяння всенародно: протягом кількох місяців, а іноді й років, стояли або лежали вони біля воріт церковних у найбільш приниженому стані.
Тоді грішники приносили покаяння всенародно: протягом кількох місяців, а іноді й років, стояли або лежали вони біля воріт церковних у найприниженішому вигляді і відкривали свої злодіяння всім, хто входив до церкви, просячи їхніх молитов, поки не отримували нарешті дозволу від духовних пастирів. Ось на які жертви здатне християнське смирення!
Чи говорити про інші умови істинного покаяння? Про живу віру в Христа Спасителя світу, без якої ніхто й ніколи не отримає відпущення гріхів, хоч би як глибоко каявся і не журився (Дії 4, 12; Рим. 3, 28), і про твердий намір виправити своє життя, без якого розкаяння в гріхах було б неповним і нещирим? Від людини гордої не можна очікувати виконання і цих умов. Віра для гордія завжди здається сором’язливою: він так високо мріє про свій розум і про свої достоїнства, так багато покладається на власні сили, що не відчуває потреби у вищій допомозі та необхідності зачарувати себе в «послух Христовий» (2Кор. 10, 5).
З іншого боку, за постійного вдоволення самим собою і своїми вчинками, в ньому не може народитися і виховатися бажання змінити свій спосіб життя і стати морально-кращим. А смиренний? Що більше він усвідомлює свої немочі й моральне безсилля: то глибше усвідомлює й потребу в небесній допомозі, то жвавіше здатний вірити в Того, хто «до кінця може врятувати тих, хто приходить через нього до Бога, і завжди живий, щоб заступатися за нас» (Євр. 7, 25). Смиренний, відчуваючи всю мерзенність свого гріховного життя і істинно журячись за нього, може природно прийти і до твердої рішучості виправитися і вступити на шлях чесноти.
Браття-християни! Якщо ви дійсно бажаєте в прийдешньому посту принести щире покаяння у своїх гріхах і очистити свою совість: то зауважте, з чого має початися, за наміром св. Церкви, наше приготування до цієї великої справи. Почнемо з того, щоб мало-по-малу розтрощити в собі гордість, яка більш-менш гніздиться в серці кожної людини, і щоб пробудити в собі смирення.
Розглянемо, кожен, самих себе з повною неупередженістю, свої сили, здібності, таланти, своє життя і справи, перед дзерцалом Божественного одкровення, перед судом морального закону; згадаймо про нашу досконалу залежність від Бога і про Його безмежну велич над нами: і ми зрозуміємо, наскільки ми малі, бідні, жалюгідні, мізерні, яка нерозважлива й неприродна в людині гордість і наскільки споріднена, притаманна їй боголюб’язна смиренність.
Батько і зразок гордості є диявол; а зразок смирення — Господь Ісус. Тому-то і необхідно нам відректися від гордості і перейнятися смиренням перед таїнством покаяння, щоб з тим разом зректися диявола і стати справжніми послідовниками Христа. Амінь.
митрополит Макарій (Булгаков)

Комментарии (0)

Оставить комментарий

    Задать вопрос батюшке

    *Почта

    *Вопрос

    ×